Замкнута система
Ентропія -- Замкнута система.
Себе скористувати не знає, --
Загублюється сама в собі:
Як порох під вітром,
в час ефекту самоділл’я,
як пилинка в повітрі зникає!
Ніхто про неї й не знає.
Замкнута система
замкнуто й помирає.
Енергично не існує.
Сили своєї не знає.
Користуються в ній хижаки
-- Доброчинно виглядають.
Перетворюють свої жупани
в вишиті сорочки з шовку
-- Кажуться панови...
Та в них усі бачать
"вони ж люди не погані".
Вони товстіють від грошей
не свого чину. Кажуть:
Маєм право! Ми люди
не будь які. Без нас
вам не бути!
Ми будуємо нову людину!..
А діло ваше лишень одне
-- згинати свою спину!?
Ось така-то ентропія --
Тринькає гроші народу.
Прийде час коли покажуть
як погане наше слово.
Тоді скажуть -- нам усім,
виучаймо нову мову!..
Ентропія береться не зі стелі
а з нашого духа випливає.
Нас зрівнює з бидлом
й наш дух убиває!
Загублюється сама в собі:
Як порох під вітром,
в час ефекту самоділл’я,
як пилинка в повітрі зникає!
Робота не для мене
Була робота не для мене
-- сказав один шукач;
Він прийшов раніше мене.
Чим я, мав право більше
він це місце праці взяти...
Роботи в світі нашім
не так і дуже.
Часами треба стійно шукати.
Можна знайти сьогодні рано.
Таж не так і завжди
воно вдається.
Сусід мій шукає праці
вже понад два роки --
Чомусь її не має... Питає:
"... в чім справа?"
А відповідь: "Бог знає!.."
І так житта його минає.
На протязі буття
причин не мало нас лякають.
А найстрашніша є ота
яка нам жити не дозволяє...
Без праці, людина не існує;
Як хижий лев в котячім виді
-- навколо себе, усе бунтує!
Тоді всі кажуть:
"Він агресор!" Його замкнути
-- на пару років,
й сховати ключ...
Щоб двері не відкрилися --
у разі небезпеки,
тоді як буде землетрус!
Не прокидайся, мій брате, на світанку.
Проміння сонця, для тебе ще не зійшло!
А чорні хмари як журавлі крилаті, які
літають тад твоєю головою,
загубляться в просторах горизонтів...
А вибух болі твоєї безпраці
переміниться в усміхи.
Тоді ти вискочиш із твоєї недостачі!..
Моя спадщина
Моя спадщина є те що наше!
Як та красива дівчина
та спів соловейка...
-- Око щасливе яке тебе,
під місяця світлом та
під стуком серця, баче...
Всього найлутчого!
Здається в гостях
світового балета.
Хотів би я мати
долю атлета.
Раптово підняти,
над іншими силами,
любов сили в вогні.
Знаю одне й бажаю
-- ось що тобі --
Борися за славне, воно
не забуде ніколи тебе!
Як так не можливо,
то я підіймаю мойого хреста
-- він є символ вогню і сонця,
дія космічного тяжіння буття!
Віримо ми -- ти і я:
Що ми є колір червоний
на пристрасті кохання життя!..
А де чорнило
Звідки чорнило
яке б написало
-- в серці моєму,
про те, що я чую,
коли чую:
"Я отой старий віз,
що нікуди не їду,
бо вже розсипаюсь"
-- як крихіт,
під вітрилом, сліз.
Зростає загроза,
Новинок в порозі нема.
Із приходом зими,
Все жовтіє навколо
-- один непокій...
Й куди не поглянеш
Повсюду журба!
Дитячий садочок,
давно розпустили...
Навіть дітей не знайшлося
-- Куди їх поділи?
Гілочки розпалися
тоді як сосневого корня,
під заливні дощі,
затопили на водневої бомби дні.
Та й лишитись ніхто не бажає,
щоб розвіяти чутки
про те що я чув...
Та й чорнила немає
щоб хтось записавби -- Те все
що минуло... Та і я вже й забув!
Хто ми
Не мовчіть!
Від нас багато ждуть.
Кажіте всім хто ми --
Якого рицаря сини,
Які ми люди, та де
могутню силу досягли.
Народній збір, наша умова.
-- Збіраєм сонця тінь,
для спільного покрова.
Від цього ж і є така
наша сучасність здорова!..
Будуєм дружні відносини.
Немаєм ворогім
від нас сильніших.
А ті, що кажуться такими,
самі себе топтають
під чоботами своїми.
Нехай незгоди,
між нами не бувають!
Живімо ясні ідеї --
Серця хай наші підіймають!
З’єднаймо завжди
блакитне небо із жовтими полями!
Розташуймо -- як найскоріше,
жовто-блакитні стяги
понад широкими степами!..
Як ти розмовляєш?
А що вітер тобі каже,
коли з ним ти розмовляєш?
Чи тебе він впізнаває
та й чи ти повагу, яку
він потребує, йому докладаєш?
Не гадай, що ти
із вітром зможеш розійтися...
Він знайде тебе
-- деб не сховався
твій стій розумного доходу.
Підходу має він багато
щоби знайти футляр твій
під будь-яку погоду!
Дощу він не боїться.
Під снігом,
балет блискучих лебедів виконує.
Й тебе повалить,
коли на його стежку
-- без повідомлення
й не осторіжно,
ти себе поставиш.
Як що ти чув,
або колись читав --
Ось ’Святе Слово’ так нам каже:
"... не додавай...
... не відіймай..."
Тоді тобі усе ясніше перев’яже.
Коли розмовляю
Коли з вітром розмовляю,
вся природа слухає мене.
Порошинки піску дрібного
розгортаються скоренько:
Розлітаються
-- як птиці,
на крилах вітрів,
морських просторів...
Як човни пливуть по хвилях
-- від пристані берегів
аж в глибини синявих,
за обрієм, горизонтів.
Доки око вхопить,
Та й мій розум зрозуміє,
Я з вітрами полагоджусь
в який бік, земної кулі
-- порошочок пісків,
свою присутність заподіє.
А вітер нехай віє.
Хай лунає моє слово.
Хай його почує, навіть той,
хто мене й не знає!
Хто сидить собі спокійно,
Свої думи розгортає,
Сам чекає того,
чого й сам не знає!?
Він же може
розподілитися із вітром...
А як це зробити?
-- Ось, дуже простенько:
Вирішити складну задачу --
Яка є твоя проблема,
Чи змішав ти вечір з ранком,
Чи ти бачиш світ наш
так як його я бачу?!
Тодіж з вітром поділися
-- так яким він нині є!
На крилах своїх,
вітер розвіє,
будь-яке слово твоє...
Кактус
Астрофітум кактус
Широкі поля америки
Тутже зірка грецька засіяла
-- корінь свій, ‘phiton’,
із місцевим родом поміняла.
Зберегти свій час,
в краї чужому, не проблема;
З іншими людми з’єднатись
-- Ось і є ділема!..
Такого розвидку здобути --
Треба додати підпор цьому
обома своїми плечима!..
Тоді й нап’єшся води
як мала дитина...
Я мовляв сам -- собі самому,
Чи вислів є вірний:
“... у краю чужому”?.. А так
як і дома, булоб життя моє,
як щоб я не лишив був
свого рідного дому?
А тепер дивлюся на кактус
Та й себе рівняю з ним.
-- Він не є чужий тут.
Чомуж я, часами,
почуваюся сумний?
Не жартуй
Не жартуй сам із собою,
Не ходи зимою без чобіт
-- Пальці можуть
свій кольор змінити...
Ти в лід перевернишся,
як стосовно й буде слідово.
Зима є зимою.
А ти -- Людина,
Шукаєш всюди собі спокою.
Задумайся отож!
-- Не варто боротися з бідою.
А руки зберігають рукавиці...
Сильний мороз,
переробить водія у пішохода;
А рукавичок не переможе
навіть найхолодніша зимова погода.
Ось тут немає місця,
для відвертості, ніяка незгода --
Чоботи зберігають ноги, так само,
як рукавиці зберігають руки...
Не відповідала
Горіли щоки у неї,
Обличчя і вуха червоніли.
Вона соромилася чомусь...
Питали -- "В чім справа?"
Не відповідала нікому.
Соромилася, вона чомусь.
Давно помічено,
до неї зверталася мати.
Доню моя: "...чому ж ти
не гуляєш, як раніше?"
А червонієш як вишенька
-- як черешенька,
що достигає в садочку
коло хати?..
А що ж мені робити,
коли немаю кого кохати?
Я червонію моє обличчя,
як викликаю
-- в моїм серденьку,
любов якої іще не знаю.
Я чула -- десь казали,
без неї люди не виживали.
А чи так є, чи може й ні,
Я не відаю...
Одне тільки я знаю:
Кого любити, я ще не маю!
Моє серце
Обабіч серця мого,
розійшлися думи волі
-- Я бажаю її кохати
-- Вона ж не хоче
мене навіть і знати.
Що ж робити?!
Як розумніше,
із такою ситуацією,
розібратися? --
Щоби не розвалитися;
Щоби вище піднятися?
Обабіч серця мого,
велика неволя.
Роздуми мої блудять
як порох по вітру.
Розходяться раптово,
Збираються наново --
Щось витикає в мені
незгоду серця мого.
Обабіч серця мого,
щось вироджується
-- я думаю, нового!
Черепахи легіонів
Черепахи римського отряду
-- польового бою,
проти візантійського спокою,
стіну щитів підіймали...
-- Так вигравали долю бою...
Стріли пролітали,
З гори до низу впадали.
Ось так римляни, тоді,
із гір скоренько спукались.
А як внизу вже,
під щитоам своїм, зберігались.
Снаряди ревіли.
Смертельні удари лякали...
Черепахи, під защиту,
свої війська брали...
Ряд за рядом -- в такім стані,
заклик до перемоги
Самі в собі, легіони вибирали!
Для поетеси
Галина Крук!
Ти ’...покотилася як та гроза’
й тебе почула уся Земля.
Також, і я.
Мандруй і дальше.
Шукай краси поем...
Ти вже знайшла,
як їх писати,
без артифиційних схем.
Чи ти не знала?
А чому ж ти полювала
Як що нікого не кохала?
Не знала ти, що карі очі,
Заплакані не сплять --
А нудьгують, аж до півночі?
Ти маєш карі очі.
Гріха таїти, тобі чого?
Як птах ти пхаєшся до всіх!
А так, в руки нікого, знай,
що ти не вскочиш!
Перетворити -- силу маєш,
Любого велетня в таргана.
Такогож ніколи не бажаєш,
Доля твоя, не так погана!
Чому ж полюєш, ти не знаєш.
Для тебе чорні брови --
Блакитний світ вкидають
В простори карих очей твоїх!
Таким чудовим чином,
Під твої ноги підкидають,
Серця уражених героїв,
Щоб ти знущалася над ними...
Робиж не так!
-- Ще маєш жаль в собі.
Та й карі очі хай пожаліють,
Хочаби трошенько того,
Кого кохати ще не вміють!
На ринку самотніх людей
Ти не є дівча таке велике
на ринку самотніх людей...
Скінчилися роки твойого блукання.
Сьогодні твій намір є тілько
згадати минуле твоїх очей!..
Не такаж молоденька твоя самоволя.
Гостріші від тебе усі кохання твої...
Уважливо, згірдливого сенсу життя,
припини, хочаби трошенько. Перелік
новинок... Пора вже нового буття!..
Коли вечір холодний спадає
й дороги до міста темніють;
під віконцем, розумно подумай
- чи вартово не спати... А сльози
втирати без перестанно з очей?
Чи невжеж цю екзотичеу картину записав,
особо, Пол Гогуін, постімпресіоніст?
Шукав же він дорогу згублену до раю...
Тай став проклятим живописцем правди,
коли відкинутим почув себе... Ось зріст!
А може то є видіння лишень примарне
печалів смутку, немовби сонця сяйвів,
в самообмані одної ночі... Порочі очі,
поблискують сами з собою. Бунтують
передмістя — в пекельних осадах, слідують.
Ти не є дівча таке велике...
Навіть немаєш про себе ніяких ідей.
10 грудень 2007 р.
Люди споживають
Дуже солона їжа не має смаку.
Кажуть що корм, не для людей;
Для всякої худоби, та для курей.
Худоба такого сорту як свиней...
Дізнався я, що вся худоба
Мало води і п’є.
В день спить; а як проснеться,
то все тільки й жує.
Рогатої худоби -- в світі,
Породи є різноманітні.
Одмітні, між собою,
Рогаті форми,
Розділюють худоби зростом
-- вуликою й малою...
Люди споживають їжу
Смачного складу...
Різноманітні вітаміни,
Виноградне вино,
Молочний сичужний сир,
Курячі яйця, а також і
качині, гусячі, індичі.
Хліб житньо-пшеничний,
Та борщ з м'ясом і грибами
-- обід дуже апетитний!
Борщ рибний,
з листом лавровим,
трошечки солі
та томатної пасти;
Залити сметаною та перцем
-- Так все зробити до смаку.
Ось і є така їжа людини.
Поглянь на долини
Поглянь на широкі долини,
Побач там зелені простори.
Повітря над ними літає,
Зозуля, по ночях, кує,
Та зранку пташечка співає.
Побач -- там в низу!
Ось маленька хатина.
Під дахом гніздо солом’яне,
А в нім соловейко
свій спів розгортає...
Подібно балади, щоденний
концерт відбуває!
Там калина цвіте.
Там, з рожевих кольорів
-- під небом синім,
чудовий садок розцвітає.
Там достигає виноград, і
Вино там духа напиває!..
Там дівчина, коло вишні,
сороченьку вишиває...
Не забула -- люба Зірка,
Він повернеться додому.
-- Вона чекає!..
Фаланги волі
Будинки високі торкаються неба --
То гори збудовані сльозами людей!
Високі, як біль безкінцева,
Що скачує останні бажання у того,
Хто немає нічого для себе, як те
Що проходить, між фалангами ідей.
Не згубити, хочяби, своїх дітей!
Широкі дороги перекреслюють
Великі кам’яні простори
-- місцевих ринкових квадрантів.
Сектори абетка, ключової споживи,
Для духово суб’єктивного розвитка.
Не провідний досвід дітей --
Дизорієнтує їхній розвиток так,
Як приховані повідомлення для тих,
Хто живе лишень для збірки грошей!
Широкі дороги, високі будинки,
Стали важливіші й цільніші
ніж варено-копчена ковбаса для людей!
Чашечка
Чи є щось подібне
до кришталевих чашок --
наповнених сонячним світлом?
Чайного смаку, листя сухого,
Ні аромату рідкісних рослин,
Напевно, немає в собі.
Чарівніші від одблиску сонця,
Рожеві квітоньки лишень --
Та солов’ї, що перетинають:
Сни серця та всі бажання мої.
Кришталева чашечко!
Я п’ю запашну каву твою.
Ти даєш ніч безсонну мені --
І я голос твій ніжний люблю!
Хатина маленька
Будівництва під тиском громади
-- Здобути бажають усі,
Собі будування, особистої хати.
І хоч не палати...
Тільки достатно --
Із дві-три кімнати.
Своя лиш!..
Маленька й тихенька.
Під кришею волі,
Споміж стін свободи.
Щоби підняти вдалося
Високих мрій почуття
-- аж до кінця життя
мойого 'водоноса'...
Пити воду з крану --
це може бути отрута.
Хоч і нормальна і є,
для державних потреб
-- Мені ж, ні!
Я селянин!..
Родився в селі. Там є
-- уся доля моя.
Туди ж повернутися,
часами, і є мрія моя!
Будівництва під тиском громади
-- Здобути бажають усі,
Собі будування, особистої хати.
Доля не там
Не шукай же там долі,
де немає ніякої волі.
На полі безплоднім --
земля не готова
вироджувати плід,
будь якогось порода.
Бо там де незгода,
панує лишень страх
тай не має там,
як чітко виконувати,
будь-якого,
зрозумілого
доброго дохода.
Не малюй на стеклі.
Воно розіб’ється,
як вітер повіє
й, на землю,
повалить його.
Для рисунка, існує
офісний папір; --
Не газетний вживай,
він не згожий
оселити твій стрій!
Не шукай же там долі,
де немає ніякої волі.
Я мандрівник
Мандрівник я самотьній
-- іду по дорозі,
Не знаю чому і куди...
Зупиняюсь часами --
Необхідно прохолодитись
Потребую напитись води.
Випиваю скільки я можу,
Не маю підстави, що --
тоді коли сонце засне,
Я спокійно почую себе.
Що, під місяця світлом,
Відпочину як дитя оте:
Від спеки та без повітря,
Пекучих сонячних промінь,
Не зупинюся я на дорозі.
Мандруючи, дійдуся осібно
До задуманих мною сторін!
Безодня бажань
Щепав я безодню
бажання мойого.
-- Дна досягнути,
не мав успіху я.
Бажання мої
є так дуже глибокі, що усі
Простори творчих задумків,
мого неквапливого мандрування
ніяк не задовольняють мене...
З лексичного боку --
змінити вислів моїх дум,
якесь лихо мені не дозволяє.
Чи можеб-то вже роки проминули
та мої неврони працювать перестали?
Спалахнути полум’ям серця усього
-- ось цей світ, який мене огортає;
Так дуже бажаю, що навіть коли сплю
і тоді очей не закриваю!..
Поза вікном відкритим, чогось чукаю.
Не знаю, або "I don't know"
на якій сторінці -- життя книженьки,
останньою буквонькою, "заспіваю" ?..
Готовий віддати все,
для того кого не знаю,
аби він показав мені
-- Як досягнути успіх
бажань усіх, без краю!
Дорога як змій
В’ється дорога, як змій,
в далекі простори,
поза високі горизонти...
До котрих,
непомітно, підкралася
заплутанини догадка!
Радить шукати чогось,
що, для задумів
моєї голови, навіть і
сенсу немає...
Тодіж і моє серденько
само скасоване собою,
як вітрило, по морю
бурхливо гуляє...
А дорога в’ється!
Кінця їй не має.
Перекручує ліса,
широкі степи,
тай у море
упадає!
Де-не-де, по шляху,
собачі голоси вітає...
А не знає, що можливо,
то злі вовки-соратники
виють... -- Собі
здобичі шукають.
Завжди хопають того
кого вперше упіймають!
Далекі простори відкриті.
Горизонти виглядають.
А дорога, як змій в’ється.
Ноги втомлені мої, по ній
тихенько ступають.
Ідея
Ідея... Що з нею робити?
Олівець нагострити
Розгорнути паперчик
-- на нім,
рядок ’ідейної’ думи,
естетичною й оцінково
переплести.
Для неї дати форму книги.
Нехай люди прочитають, --
Можливо й не зараз. Тоді,
коли про неї,
якось дізнаються.
Ідеї, будь-які не є вони,
нехай не ховаються!
Вітряні крила нехай
розношують їх по всіх,
так званних блакитних,
астрономічних квадратурах.
-- Де немає початку...
-- Де ніщо не доходить до кінця...
-- Здається все лишень велике коло
А в нім, в чуттєвім ритмі, б’ються
Наші серця!
Ідея... Що з нею робити?
Посмішно говорити,
що нам позбутися ідеї тоді,
коли оте велике коло
інтегрує в собі наше буття!
Було так -- Було так (і зараз, є?)
Верхи дерев торкалися до неба,
Та чорні хмари закривали вікна
-- Дивитися ніяк було можливо,
Тоді як гуркотіли громові хвилі
та блискавки, як бризки піни,
повсюду розліталися...
Уламки скель ламалися як тінь!
Море шуміло й шумувало небо.
Вода дощева, старого водойма,
Ховалася під денним світлом .
А сова спала... Чекала ночі
-- Потрібно було її розв’язати
зачарований сон дня.
Туга відстань над контролю --
себе відчувати як пташка мала,
Вбиває послідню надію на волю,
Яка би давала могутність
здобути джерела початків
минулого дня!..
Тоді я пізнавби
– як скелі ламалися,
– якморе шуміло,
– як світло під небом згасало та,
– як хвилі вітряні,
чуть-чуть не розбили
мойого стекляного вікна!
Сади вишневі, навколо хати,
До неба підіймали мої події!
Не думав я, що тінь чекала ночі
аби в ній задрімати трохи –
І таким чином щоби собі здобули
спочинок мої заморені очі...
Було так. Було і буде!
Під хмарами, громи лютують.
Тумани покривають земну кулю, а
люди – як снопи пшениці, навіть
і не гадають: Вони щось є!
Хоча і сплять, вониж існують!..
Верхи дерев торкалися до неба,
Та чорні хмари закривали вікна.
Уламки скель ламалися як тінь!
Море шуміло й шумувало небо.
І все разом – як сила гурагану,
мела на крилах віртра,
уже послідню, будь яку надію!..
Гумор народу
Гумор народу не спить
-- він просто існує,
Та псує все,
під будь-яку погоду.
Наодинці, його не досягнути
-- в нім сила є така, що
даха кришу розгортає, та
все що бажає існувати:
Само собою, себе кінчає!
А хто поруч стоїть,
навіть і не гадає!
-- Тисячу років промине,
тоді як гумор народу
про себе щось
комусь відкриє...
А для розумника, того що
прагне увесь світ знати,
Гумор дає лопату й каже:
йому могилу собі копати!
Тай може бути -- Ось там
близенько біля хати.
Та ж нехай не за парканом,
щоби сусіди не сумлівались
-- Все інше проминає,
Тільки гумор народу
довгі роки перетинає!
Має початок. Кінця не знає!
Жити
Тільки жити
Просто жити!
Більше робити нічого.
Вдихати в себе свіже повітря,
Пити воду холодну, ходити --
Босими ногами, топтати зелену траву!..
Неначеб-то вітер,
Очима зривати зорі із неба
Й ховати на будучу пам’ять
-- як коштовні діяманти,
У серці своєуму. А то і хоча би
лишень на ніченьку одну.
Просто жити!
Мати брата й сестру.
Ділитися з ними таємницею серця.
Неправду також розказати колись.
Важливо розмову ділити --
Починати про те що спершу бунтує
Перейти -- поступово, на те,
що в минулім було любе.
Хай воно зліпить
гостинні сніданки й обіди
єдино дружної побіди!..
Так і буде просто жити.
Сліпий читанням
Сліпий книжково,
Книжок ніколи й не читав.
Журнальних виставок
-- фабрично ізбудованих,
він тоже, про них знати,
нічого навіть і не знав.
Герої народжувалися,
в його волосистій голові,
як гриби дикі лісові.
Без будь-яких умов --
вилазили, зі шкіри,
під волоссям, як снопи...
Закляті, всі вони сміються
-- регочуться як зозулі,
в ділянках лісу, по весні.
Такі герої роз’єднують,
шаблями слова, шляхи усі!
Оті, що поважно я ступаю
і оті, що ступаєш ти.
Сліпий від роду --
В собі збудує книжний рід.
Сліпий книжково --
Заплутує свої ідеї
в недоліки своєї долі,
тай стає камінчиком,
для тих, хто читає
сторінки своєї болі...
Наш край
Наш край є там
в якім щасливо
ми проживаємо.
В якім зростає наше буття
та рівноважно підіймаємо,
по чотирьох вітрів парків,
своі істотні пізнання!
Роза вітрів, напрямку сила,
Розділює пороги наших доріг
-- показує екскурсію,
яку нам треба брати,
аби прибути за час
-- Для того щоби
скінчити чемно
оцей свій вік.
Мій край -- є твій...
Твій край -- також є мій...
Разом, отож і бережімо
його устрій і стрій.
Для тебе і для мене,
-- для нас обох,
можливо багато буде дій.
Твій край для тебе,
Мій край для мене
-- нехай будуть для нас,
як один край свій.
Слави бажала
Вона сиділа і співала.
Голова її слави бажала
Не знала чи вечерниця,
після стомленого дня,
для неї б, погожою
сторінкою стала.
Вонаж сиділа і співала.
А зозуля ще кувала
тай сова ще спала.
Одного дівчина і не знала
-- Як сльозинки утирати,
тоді як ти, в воді,
свої оченки покупала?..
А слави вона бажала.
Не для себе;
Для милого свого
-- Томуж вона й кохала...
Кохати не вміла,
Думала, що не спати,
встигне її серденько
когось щиро полюбити.
Та не знала,
Що вечерниця не для всіх
щось доброго плекала;
Часами голову та ноги --
між собою перевертала...
Вонаж -- ота дівчина,
спокійно сиділа і співала.
Право й булава
Співали славу, яку не знали.
Співали славу співаки свободи
Не знали між собою незгоди --
Для них -- ніколи не було
поганої погоди!
Вони брати по серцю.
Вони люди свободи!..
Та в чім же справа?
Чи не твоя моя булава?
Отак сорока кричала,
та й вона не мала
аж найменшого права!
Була ж таки, в справі
одна булава... Слава!
Усі люди мають свої права
-- А ними керує завжди
якась булава!!!
Захоплення мої
Захоплення мої
-- моє буття.
А все остальне,
моє життя...
Тебе не знаю
-- А знати хочу
та перед тим,
як вік мій перескочу.
Блукаю по лісах
письма якогось,
Що написав колись хтось,
не для когось,
А думаю -- для мене...
Для чогось?
Я мав багато років менше
Тодіж не думав
Що стає вперше
-- Чи вітер серед поля,
Чи моя доля серед ночі
Шукає як втерти сльози
Тай посушить заплакані
-- не відаю чомусь,
мої вже постарілі очі.
Пейзаж -- портрет знайомий.
Повсюди однаковий та зелений.
Інтерференцію -- для світла
дифракція не вносить. А хто
не зрозумів, нехай у Бога
розкладу для себе просить!
Димонстраційні спостереження,
своєї малої віри, кожен може.
Я не звертаюся,
до заблудя людського,
а ні трошечки не розумово.
Завжди маю тихеньке слово.
Захоплення мої дають мені
можливість перетворити
все старе наново.
Немовбито
Крутилися зорі, вітри гомоніли,
співали півні третього строю...
Дівчина маленька не спала --
для свого серця, шукала спокою.
Сичі перекликалися в гаю
А люди дрімали
Немовбито долю досягнули вже
для свого щасливого роду.
Не знали ж нічого
про дворянську нагоду.
-- Було в їхній мірі:
Час провести корисніше,
ніж скретч картами гратись
й вино смакувати пізніше!
Тай зозулі закували сильніше.
Розтягнулися хмари
та схід і звільнитися
має можливість...
Засвітилося сонечко
в образі вільної людини...
Нові морально-етичні теми,
намалюймо
-- як найскоріше:
на просторах нашої
найновішої картини!
Крутилися зорі
пливли як човни серед моря.
А їхні приколи в обріях
показали архіпелаг островів
-- як групу атолів бажань,
для складання нових слів...
Крутилися зорі.
Та до їхнього центра крутіння
отой дідусь --
із глибин минулих, мене привів.
Я все шукаю
Де ти моє дівча красиве?
Я все шукав тебе!..
Знайти не зміг,
забув себе.
Шукав я волі духа;
його нема --
Він заблудився
в минулім сні.
Та спів мій вже не лунає.
Оркестр не грає --
Скасували інструменти гармоністів!
Замовкло все усюди,
Гуляють гультаї
та пиво п’ють,
немовбито верблюди.
Та річка не тече до моря.
Звернули її шляш до південного поля.
Земля засохла, бажає пити
Тай не має стакана, аби води налити.
І я питаю: "Де ти, моя доля?"
Парадокс є у тім:
В той час коли я дівчину шукаю,
мій брат помирає від спраги
-- Немає води в його каю!..
Прогноз це донос
Без прогноза немає доноса,
для глобального вознесіння
-- мережевого стану,
народового соціо підкріплення.
Активіст не доброї долі,
працює в темряви неволі.
А його прибуток
як ота їжа без солі.
Та що нам чекати від нього?..
-- Одну переважливу не догоду!
Прогноз це занос всіх проблем.
Без якого не розіб’ємо --
наших щоденнх ділем.
Вознесіння глобальне
досягнем тоді, коли ми --
Зрозуміємо наші сучасні дні!..
Весна пройшла
Весна вповні пройша
осталося від неї --
лишень листя сухе.
Надворі холод.
Глянь крізь вікно:
Побачиш тільки
холодне сонечко,
Само самісеньке
-- одно!
Воно не гріє;
Захолодніло,
Як розово-морожево
та помаранчеве
смачне пиво...
А в хаті дівчина дружина
виділяє комплексні дизайни
-- Комбінує ідеї свої,
мунулого літа,
в життєві зимові реалії.
Садок зелений вже пожовтів.
Вітри гуляють,
Б’ють кришу хати... Здається
глухі вибухи та кулиметні черги
-- порох земляний розносять.
Спокою не дають.
Затоплюють порохом ніс
Закривати вікна та двері, ось що
повесняні часи просять!
Слово браття
Повість слова --
Це ж і є вся мова.
Недомова є від слова.
Нерозумні всі поняття
розривають долю віри
в силу браття...
Поняття раціональне
-- як ’post scriptum’
на загальне будування
здорового глузду --
на вітряну силу люду!
А цього я не забуду.
Тому й розглядаю в чім
причину до забави маю?
А років -- уже багато,
я підрахував. Отож, --
те що кажу вам, знаю!
Та всього доброго собі
а також і вам бажаю...
Постає часами ризик --
Замикає нас в собі.
Та під кутом зору свого
блудимося ми самі в собі.
Між народів сили слова
нас не чують навіть наші
братерські відносини рідні.
Таж не забуваймо:
Не випадок це... Остаємося
-- як учора, так сьогодні:
Братерство однієї сім’ї.
Ходив, шукав...
Ходив, шукав,
дивився скрізь...
Нічого бачити не бачив.
Очей бо не відкривав...
Не думав
що дивитися достатньо
щоб зрозуміти світ,
котрий мене
і я котрого
-- ані трошечки
не знав.
Про нього я,
Про мене він
-- не думав і не гадав!
А ось прийшла година --
Людина я, минуле не забув:
Себе, від себе,
не від світу --
Я й запитав: А де бував?..
Де я ходив, що я шукав!?.
В яких кольорах мої жупани
носив я?.. Які сандалі,
на мої ноги, надівав?..
Аж я не грек,
також не римлян,
А все ж таки графічне око
завжди я мав...
При битві в Фермопілах
300 спартанців я бачив
-- котрі розгорнули
фалангу романську!
Тоді я, із ними,
скасування неволі закон
підтвердив, підписав!..
Покинувся в світ
-- поза кордони неволі,
Та й ходив де я міг.
Щось нового шукав!..
Під небом
Розірване небо
розливає звіздяні дощі...
Під небом мандрують --
стежками широких лісів,
професійні людей пастухи.
Стежать -- порожньої ночі
Гулянки вітрів...
В них сили духа немає.
Зі стайні зоряного складу
виписуюють початок віків!
Було так --
за часів наших предків.
Так і буде --
поза наших мандрів.
Жар
Гортань засохла
-- води немає.
Хоч би трошечки помочити
-- згасити жар пекучий.
Пожежа спалює платівки,
голосів звуки погоріли:
Вже не бринять аж ніяк!
Найкраща картина світу
похмурилась у повітрі.
Фальшиві листівки
обгорнули її попільним
-- ізгорілим,
пороховим буттям!
Літописну повість
проковтнула,
у свою все забутність,
похмурна Земля.
Вся запись замкнулась
-- напевно навіки,
про наше нечемне буття!
Черепи
Черепи жовтіють --
розсипані перли роздумань людей.
Дороги покриті чирвоною тінню...
Споміж них загубились бажання --
Досягти мети розпізнання:
що є ніч, а що днь.
Вітри не вітають нікого.
Розвівають усе -- Все те
що їм переходить дорогу.
Не братаються к ким не бажають,
Самостійно будують руїни свої.
Вони, немов ті нелюбимі буржуї.
Грабують природу і церкву.
Стандарти в них гасла живі!..
Не кров лл’ється рікою
-- їхні жили є труби мідні...
Ось так світ вони повертають
І кажуть, щоб вітри шуміли:
'Бог на Небі, ми на Землі!'.
А я бачу усюди
лишень черепи одні!
А може не вернуся
Не ждіть мене ніколи.
Я можу не прийти.
Дорогами мандрую
повсюди --
Так можу й загубитися.
Й тоді напевно,
не буде й інтересу
ніяк мене знайти...
Як порох вітром понесуся.
На крилах світлового устаткування
Художником по світлу -- у космосі
Зроблюся я. Не варто буде
-- Ні для вас, тай ні для когось,
зі мною і займатись.
Я в грім перевернуся
-- між хмарами... Як блискавка
я сам спалюся. Впаду на Землю
як стріла. В пожежі загорюся!
Ось так закінчиться моя пора.
Гора з горою не зійдеться.
І камінь ніколи не заговорить!
Алеж можливо збудувати вежу
з твердого каміння на горі. Та
в ній посадити м’які квіти,
Щоби дівчата спокійно грались.
-- Так як колись було в селі.
Не ждіть мене!
Я можу заснути на якійсь горі.
___________________________
Черевики
Не купив я черевиків
Дай запробую твоїх,
Вони виглядають
красивіше
на ногах моїх...
Хто підтримати бажає,
хай внесе свого гаранта!
Тоді зможу я купити
черевики нові -- А це,
до першого світанка.
Ніч перейду
-- не турбуйтесь...
Черевики не взуття потрібне!
Краще, люди примітивні,
босими ногами
по розбитих мріях та й
по сирій землі ходили.
Ніч поза ночі
Самі собою
-- без черевиків,
своїми рками переносили.
Ночувати, ось то справа!
Відпочити спокійний куточок.
Черевики досягнути
-- апогей жіночий!
Дівчат варіант, не рід робочий.
Не купив я черевиків
-- Грошей нехватило.
А чоботар не закінчив працю --
Зламалося його шило!..
Ось чого мене життя навчило...
Ваша Гідність
Браток по вірі,
Ваша Гідність!
Мені дозвольте Вас запитати:
"Чому Ви нарікаєте на мене все...
В чім не є добрий мій поведінок?"
В одного Бога маємо ми віру.
В одний гурток збираємося --
віддавати Йому честь і славу.
Незгоди всякі нас знайдуть,
такби сказати, в одному
і в тім самим пароплаві.
Поправді, в нас є різниця.
Ви служите -- для Бога,
своїм карманом. А я,
моїм культурним станом.
Для Вас здирати доллар
-- з прихожана, те саме
що -- для мене, співати
пісню про старого Богуна.
Ваша Гідність зайшла далеко.
Забулися Ви, що люди мову мають.
Що нею, між собою, думки свої ділять
-- та що свої початки історичні,
Немов дитя маленьке, якось плекають!
Ось тут я і службу -- для Бога, маю.
Розповідаю, говором народу мого,
як Всемогучий дав нам свободу
Тай показав дорогу нам,
як відірватися від старого сходу...
А все ж таки, і не цуратися ніяк
все що найкраще свого народу.
Ви думку маєте змальовану на гроші.
Мої роздуми над повістю Вкраїни!
Як довести спокійно, до моря чистої води,
Щоб розташити, в лугах долин зелених,
та де цвітуть калини й ростуть гриби!
-----------------------------------------------------------
Іван Богун --
"був одним із найвідоміших козацьких полководців
в Україні середини XVII ст., слава про якого
гучно лунала не лише на українських землях,..."
"сміливий, розумний ... надзвичайно популярний,
вміє, як ніхто інший, вдало діяти; сильний
і хитрий, як лис; ..."
Мрії мої
Високо літають мрії мої -
Аж під хмарами чую їх хохот.
Сміються сами з собою...
Напевне, впилися вином свободи
Та й загубилися --
в джунглях своїх часів,
над вербами лісового строю!..
Конфлікт для неба пропонують
Бажають вільне життя людині:
Гармонійну банальність усім,
тим хто не може без неї жити
-- Як елемент присутній,
безмірно-процентово,
прикладають...
Мрії мої -- такі глибокі!..
І так високо вже піднялися,
що думка збагнути їх не має як.
Напевне, впилися вином свободи
Та й загубилися в повітрі.
А може десь зерно молотять
-- перекрутилися в вітряк!
Вершина мрій, це поеми стрічка.
В осінній день бачить весну...
А ніч -- для неї, як каганець:
Під синім небом золотіє як зоря
Та під горою -- в кожній долині
Ніхто не спить! Нема там сну...
Високо літають мрії мої...
І я не сплю!
Боса вона стояла
"... дрожа от холода,
в лохмотьях, без платк
малютка бо`сая на паперти
стояла"© Алла Мирова 2009
Боса вона стояла
-- Когось чекала,
Та й, бідна вона,
не знала що він
не прийде до неї
-- на зустріч...
Що він її забув,
Що говорив багато
чого не думав
й тому, як день
проснувся,
її і постать
зовсім забув...
Бідна вона і залюбилася
в брехливий вигляд серця
простого хлопця --
Що бив байдики,
дівчат дурив...
Бо й сам не знав
що, в світі цьому,
для себе він хотів...
Стояла боса і тремтіла.
Як зіронька в пітьмі,
над лісовим гіллям,
в далекий промінь,
сльози свої розливала.
-- Чи прийде він?
Вона сама себе питала!
Вона не знала...
Також і він не знав...
Вони не знали --
Як кожен з них, по свому,
серце другого й пересяк!
Бурі літають
Розсипані бурі,
по світу літають.
Як порох маленький
вітри їх розносять --
Усюди: від хати до хати...
Від самої найбіднішої,
аж до найбагатішої палати.
Нема як і думать, про них;
А тим більше щось повідати
-- Поводитись як з ними?..
Як їх недоціль розпізнати?
Сидіти спокійно, напевне
Не так і подібно! То що ж
"шити-прясти" суспільно?..
Аби їх подолати!
Я збудував хату високу,
Покрив її очеретом
-- з хамна та соломи...
Зібрав до неї всю рідню
Щоби спокійно проживати
Й дати місце тихому сну.
Мій сусід тоже так думав.
Купив собі човна "Лагуна"
Задумав плавати, як мога:
Від берега, аж до порога
-- другого краю, доплисти
Спокійно... Так, як мога!
Така була його дорога.
Рзсипані бурі по світу
На хату мою налетіли...
Покрили її кришу з соломи
-- мій спокій забрали:
Громи дощового типу,
Як стріли, мій дах очеретовий
Оглушливим тріском, підпалили.
А човен сусіда проплив недалеко
-- Від берега свого
Він ще очей не звернув.
У глибинах морської води
Як та риба, він себе сам позбув.
Перетинок між нами
Між мною й тобою
стоїть перетинок:
Листівки вітряні,
рознесені співом,
весняних громів.
Похожі на брижі
зелених лісів.
Яжбо так думав,
бо так я й хотів!
Від сходу на захід
Ти дома мандруєш
-- степами країни
в якій народився;
А я на чужині
-- мандрую стежками
другого народу,
що має свободу та ж
не знає про мене
й незнає мене...
Ось така наша доля:
Перетинок між нами.
Ти там, а я тут.
Для весняної брижі,
довірно не значно
-- таким є,
усе те що для нас
перетинком стає!..
Плакала тихенько
Вона плакала тихенько
Боліло її серденько:
Без долі у цім світі,
Нема як спокійно жити
-- Отак казала,
вона згадала,
колись її бабуся.
Не так же тим
хто долю собі має. --
Сміється щиро
Навіть тоді коли і сонце,
із поза хмари, не виглядає.
Для нього світ немовбито
Висока тополя, що вітер гне
як стяг славетного короля.
Дівчино, не журися!
Втирай заплакані очі,
Нехай не взнають люди
Про твої недоспані ночі.
Не дозволяй зів'янути
Своїм квітовим хотінням.
Ночі минають скоріше,
Чим будь-які наші думи.
І ранок засяє, -- Як
сонце зійде в горизонті!
Хмари осінні вечори закривають.
Та із-за туману місяць випливає!
Таж із самого ранку аж до ночі,
Жовтіють гарні вербові листочки
А, під тумани дощів, упадають!
Другою весною, знов розцвітають.
Дівчино, не плач... не журися!
-- Втирай заплакані очі,
Звеселій!.. Усміхнися!..
Чорні брови
Одинокі чорні брови
-- сумний запис забуття,
Вас шукають роки втрати:
Був я з вами вчора;
А сьогодні, сам нудьгую.
Де ж ви ділися...
Й де ж подівся я?
Кажуть все йде в забуття!
Мене забули, чорні брови;
не забувже вас я!
Вчора, взавтра, будь-коли
Про вас гадаю завжди.
А сьогодні, скресла крига
затопляє серце -- Хоч іще
Не засіялась весна...
Мабуть з глузду з’їхались
-- зима і літо;
Весни напевне й небуде!..
Розвіяний лід на рікою --
Як попіл згорілий
що прикрив червоне угілля
-- мого й твого серця:
Світ потушив
для нашого буття!
Чорні брови
-- сумний запис забуття.
Любима хвилина
Любима була та хвилина
коли породила мене мати;
В біленькі пилюшки сповивала
Та й частенько, до свого серця,
свокійно мене пригортала. Кохала!
Співала... плакала... й Кохала!..
Гармати ще не гуркотіли.
Надворі ясени цвіли зелені
А в хаті, все до ладу,
Дідусь, бабуся, -- Смакують
капусту з огірками...
Хай рідні всі будуть здорові
Життя нове, як все в обнові!
Отак прийшов я в цей світ.
Не вмів ходити поміж столами,
Не знав що діброви ростуть серед степу
Що з дубових лісів вилітає -- як змій,
Перелесник у червонім жупані,
Чорні брови, буйно розвіяний волос,
Як хвиля широкого моря
в собі сховує серця дівчат.
Цього ж мати мені не казала.
Не хотіла щоб я знав...
Що таке в світі існує, та
Щоб я з ним не з’єднавсь!
Добре мамонька зробила.
Днями й ночами мене кохала.
Як верба в степу засохла,
Моя доля, до чужого барлога
мене (в сіт) загнала.
Сокол
Сокол співав самотьній:
Задумався що він один
Та й сумувати --
серденько заболіло,
чомусь схотілося йому.
Один у світі.
Без рідного слова;
Як порошинка,
під вітром гуляє.
Колись був дитинка,
Кохав, був коханий;
Не забув він. Пам'ятає!
Тепер далеко від своїх,
Чомусь нудьгується душа
-- Дрібна надія...
Повсюду неподія та
несутність спостерігають
Як скасувати -- в нім
послідню краплинку --
його буття.
Сокол співав. Засумував.
Замовк. Згадав минуле...
Серденько заболіло.
Схилив голівоньку, --
В журбі своїй,
мрії не досяжні обійняв!
Сокол самотьній відійшов.
Співати перестав.
Вона не прозувала
Вона не прозувала.
Пропозиції про щось
-- хоч будь-яке, не мала.
Лишень співала,
пісню чужу;
Своєї ж бо не знала!
Ось так казала:
"Полетіли журавлі,
В чужому краю скатувались.
Від чого -- вони не знали,
Назавжди заховались.
Боялися свого й себе боялись.
В чужім краю, словом чужим --
Смішно, самі з собою,
із себе саміх сміялись."
Ось так вона співала.
Прозово не говорила,
та віршів не підбірала
-- Казала все що вітер
навіював її. І це, як тільки
-- раненько, на ноги вставала.
Хата її, на краю села стояла.
А там вітер крила ламає,
бунтує дерева: Високі тополі
додолу згинає. Та й журавлям
спокою не дає -- В край чужий
(по неволі) їх виганяє!
Тоді дівчина, що не прозує,
вісеньку про жіравлів співає:
"Полетіли журавлі,
В чужому краю скатувались.
Смішно, самі з собою,
із себе саміх сміялись."
Не питай
Не спиться й не сниться...
Вставати не хочу -- Боюся,
а не питай чого, бож
Я не скажу:
ні тобі, тай нікому...
Мовчу! Сумую самітньо.
Чому?.. Не питай!
Бож я не скажу...
Говорила мені мати
Тай батенько, тоже казав:
"Не гуляй до пізньої ночі.
Світанку можеш не зустріти
-- Під ранком,
чорт криниченьку скопав...
Той хто блукав раненько,
до неї впав. Тай не устав"
Води напився... Утопився!
А мила чорнобрива
Що ж би зробила тоді зі мною?
На віки б спокою мені не дала
-- Не спавби я тоді ніколи...
Тай слухати не міг би
Як сумно співають раненько --
горобці та соколи.
Ой сон мені не сниться
А також і не спиться.
Очей закрити не бажаю!
Чомусь чогось боюся... Не знаю.
Раненько в ранці що зустріну?..
Себе я сам питаю.
Чумаки
Чумаком не був я.
Якби ж міг я бути ним?
В двадцятому віці я родився.
-- А шістнадцятого століття
будувались чумацькі часи...
Обабіч дороги, високі тополі.
На полі ж гуляли журавлі,
Піднімали високо крила:
Надоїлось їм збирати
зерно пшениці по землі...
Гаї зелені вбрані в квіти.
Трава вкривається росою...
А промінь ясна сонця
Відображається,
над стрічкою води чистенької,
що вибухає річкою:
Різноманітно та тихенько.
Там хлопці плавали,
Казали що вони рибалки.
-- Чумакам розповідали,
про свої гулянки...
А чумаки, люди розумні,
З ними жартували. Такого,
навіть на Чорнім морі,
не чули ніколи й не знали.